Судити по совісті - Історія про справедливість і спокуту

Судити по совісті - Історія про справедливість і спокуту

von: Браян Стівенсон

Nash Format, 2018

ISBN: 9786177513314 , 352 Seiten

Format: ePUB

Kopierschutz: DRM

Windows PC,Mac OSX für alle DRM-fähigen eReader Apple iPad, Android Tablet PC's Apple iPod touch, iPhone und Android Smartphones

Preis: 3,44 EUR

Mehr zum Inhalt

Судити по совісті - Історія про справедливість і спокуту


 

Вступ. Піднесеність


Я так і не підготувався до зустрічі із засудженим на смерть. У 1983 році мені було двадцять три роки, я вивчав право у Гарварді і проходив стажування у штаті Джорджія. Я був нетерплячий, не мав жодного досвіду, і мені здавалося, що я не впораюсь із цією роботою. Раніше мені ніколи не доводилося відвідувати в’язниці суворого режиму, а тим паче камери смертників. Коли я дізнався, що мушу відвідати того ув’язненого сам, без адвоката, мене охопила паніка, і я щосили намагався її не показувати.

Відділення тюрми для засуджених на смерть у штаті Джорджія знаходилося за межами Джексона в маленькому містечку у віддаленому сільському районі штату. Я взяв автомобіль і поїхав туди по сімдесят п’ятій автомагістралі на південь від Атланти. Що ближче я під’їжджав до місця призначення, то сильніше в мене билося серце. Я нічого не знав про смертну кару, бо ще навіть не слухав лекцій з кримінально-процесуального права. Я навіть нічого не знав про апеляційний процес, що є невід’ємною складовою карального судочинства — процес, який згодом знатиму як свої п’ять пальців. Коли я йшов на це стажування, то навіть не задумувався над тим, що мені доведеться зустрічатися із засудженими на смерть. Відверто кажучи, я навіть не знав, чи хотів бути правником. З кожним кілометром, що я долав на тій дорозі, у мені зростала впевненість, що засуджений буде розчарований, побачивши мене.

У коледжі я вивчав філософію, і лише на останньому курсі усвідомив, що ніхто не платитиме мені за вміння філософствувати. Мої несамовиті пошуки нових можливостей після випуску привели мене до юридичної школи, бо, щоб отримати другу вищу освіту з будь-якої іншої галузі, треба було мати хоча б базові знання. А щоб потрапити до юридичної школи, здавалося, можна було взагалі нічого не знати. Мені подобалося і те, що у Гарварді я міг вивчати право та паралельно здобувати ступінь бакалавра з політології у школі управління імені Дж. Кеннеді. Я не знав напевно, чим займатимусь у майбутньому, але однозначно прагнув допомагати бідним, вивчати історію расової дискримінації в Америці та боротися за рівноправність і справедливість. Я хотів пов’язати своє життя із тим, що бачив у житті, що мене хвилювало, але я не знав, як усе це поєднати у своїй майбутній професії.

Почавши навчатися у Гарварді, я став нервувати, що зробив неправильний вибір. Зважаючи на те, що мене прийняли після невеличкого коледжу в Пенсильванії, я відчував, що мені дуже пощастило. Але до кінця навчального року я втратив усі ілюзії щодо цього. На той час основним методом навчання у Гарварді було залякування студентів, і це особливо відчувається, коли тобі двадцять один. Більшість викладачів застосовували сократівський метод навчання, який передбачав пряме, повторне і фронтальне опитування, що час від часу принижувало студентів, які не були до цього готовими. Предмети видавалися відірваними від реальності й далекими від питань бідності та расової дискримінації, які від самого початку спонукали мене вивчати право.

Чимало студентів уже мали ступінь бакалавра або ж працювали помічниками юристів у престижних юридичних фірмах. Я не мав жодної із цих переваг і почувався значно менш досвідченим і пристосованим до життя, ніж інші студенти мого віку. Коли до університету завітали юридичні фірми і почали проводити інтерв’ю зі студентами вже через місяць після початку навчання, мої одногрупники одягли дорогі костюми та записалися туди, щоб потрапити до Нью-Йорка, Лос-Анджелеса, Сан-Франциско і Вашинґтона. Для мене було цілковитою таємницею, до чого ми всі так ретельно себе готували. До вступу в юридичну школу мені ніколи навіть не траплялися правники.

Після мого першого курсу у школі я все літо працював над проектом із підліткової злочинності у Філадельфії, а вечорами ходив на курси з вищої математики, щоб підготуватися до наступного навчального року в школі імені Кеннеді. Коли розпочалося моє навчання на програмі з державної політики, я все ще почувався ніяково. На заняттях ми здебільшого щось розраховували, навчалися максимально збільшуватити прибутки і зменшувати видатки, не розуміючи, для чого були ті прибутки та на що йшли ті видатки. Незважаючи на те, що теорія ухвалення рішень, економетрика та інші предмети такого типу спонукали до інтелектуа­льного напруження, я почувався розгубленим. Аж раптом усе стало на свої місця.

Я дізнався, що юридична школа пропонує студентам незвичайний інтенсивний курс із вирішення судових спорів з питань расової дискримінації та бідності, який викладала Бетсі Барсолет, професор юридичних наук, адвокат при Фонді надання правової допомоги НАПКН1 (NAACP Legal Defense Fund). У рамках цього курсу, на відміну від більшості дисциплін, цілий місяць треба було працювати поза університетом у організації, яка займалася питаннями соціальної справедливості. Я із радістю записався на цей курс і в грудні 1983 року полетів до Атланти у штат Джорджія, де мав декілька тижнів працювати в Південному комітеті захисту прав в’язнів (ПКЗПВ) (Southern Prisoners Defense Committee (SPDC)).

Я не міг дозволити собі прямого рейсу до Атланти, тому мені довелося зробити пересадку в Шарлотті у Північній Кароліні. Саме там я зустрів Стіва Брайта, директора ПКЗПВ, який повертався після відпустки. Стівові було десь за тридцять, він був пристрасним і впевненим у собі, чого мені так не вистачало. Він виріс на фермі в Кентуккі і після закінчення юридичної школи потрапив до Вашинґтона. Стів був чудовим процесуальним...